До початку

Народний улюбленець Богдан Бенюк у ніч на 1 січня працюватиме. Актор вестиме корпоративну вечірку у Дніпропетровську, а зустрічати 2009 рік буде згідно з Юліанським календарем -з 13 на 14 січня. Подробицями не лише святкових, а й буденних днів артист та гуморист поділився з кореспондентом «ВЗ».

— Щороку працюю на Новий рік, - розповів "ВЗ" Богдан Бенюк. - Свята годують мене і мою родину. Актори не відмивають грошей, можуть заробляти лише своїм обдаруванням. Якщо артиста кличуть на святкування, значить він вже заробив шматок народної любові. Старий Новий рік та Святий вечір треба відзначати у сімейному колі, а не з друзями. Хоча, якщо хтось не має куди «приткнутися», завжди може прийти до нас. Традиційно Різдво проведу в Києві, до мене з'їдеться велика родина. Діти, внуки, інші родичі, - всі сидітимемо у Святвечір за одним столом.

— Нещодавно ви зіграли у прем'єрі Театру їм. І. Франка «Листи для Фауста». У якому стані ваш нашумілий конфлікт з художнім керівником Богданом Стулкою?

— Наш конфлікт з Богданом Ступкою - така ж давня проблема, як і те, що Бенюк скочив у гречку в 18 років...

— Як часто вам доводиться відстоювати у театрі свої переконання?

— Щодня. Кожна творча людина вважає себе супер-планетарно-центральною і думає, що навколо неї крутиться Сонячна система. Це закон. Якщо ти не згоден з якоюсь позицією, яку висуває режисер, мусиш це довести, переконати його і зробити так, як вважаєш за потрібне. Головне – дійти до взаємозгоди. Якщо її немає, вихід один - піти з цієї роботи, щоб не псувати життя ні собі, не погоджуючись з трактовкою персонажа, ні режисерові, який не зможе до кінця втілити свій задум. У театральній постановці режисер має домінуючу роль. Він несе відповідальність за всю структуру. Я ж відповідаю лише за свою роль і відстоюю позиції, які важливі для мого персонажа. Можу собі це дозволити...

— Коли актор може почати диктувати свої права? Справа у званнях чи народній любові?

— Не у званнях - це точно. Нагороди нівелювалися. Варто вийти в трусах і заспівати, і ці «Співаючі труси» отримають народних артистів. А отримати звання артисту балетної трупи чи драматичному акторові складно. Це дискредитація поняття. А от ім'я треба мати і практику в роботі теж. Досвід додає впевненості. З роками досягаєш розуміння професії, хоча багато речей не можеш втілити фізично. Усвідомлення професії - фантастичний дар. Хтось може прожити до кінця життя й не отримати його. Особистість на сцені важлива. З ними нелегко, але на них ідуть люди. У Театрі ім. І. Франка йдуть на Хостікоєва, Ступку, Бенюка, Сумську...

— Ви сказали, що звання та нагороди нівелюються. Як щодо Шевченківської премії, яку ви нещодавно отримали?

— Це особлива премія. Лише нещодавно усвідомив її цінність. Коли мені зателефонували з комітету й повідомили, що я отримав Шевченківську премію, у мого тестя потекли сльози. Після цього глянув, з якого року існує ця премія і які люди були нею нагороджені. Це почесно. У цьому переліку є кілька випадкових людей, але більшість лауреатів - справді гордість для України. Мене на Шевченківську премію подавали сім разів по різних роботах. Але так і не нагородили. Приємно, що відзначили саме драматичну виставу «Про людей і мишей» - недержавного театру. Це показово.

— Як просувається ваша кінокар'єра?

— Скоро має відбутися прем'єра фільму «Кандагар. Екіпаж». Два місяці у Марокко його знімав львівський режисер Андрій Кавун. Працювали Сашко Данилів, Андрій Панін, Володя Машков... Відкрив для себе цікаву країну в горах. В Африці є сніг і часто буває холодно. Бачив пустелю Сахару й справжню берберійську культуру. Країна поєднує в собі жорсткий клімат, де немає ні рослинності, ні тваринності, і справжні райські куточки, оазиси. Ми знімали російський фільм, хоча група у нас була інтернаціональна. Італійці ставили світло, піротехнікою займалися англійці, на майданчику звучала французька, українська... У Марокко відсвяткував своє п'ятдесятиріччя. Мені влаштували грандіозне свято зі стріляниною. Ледь не вискочило серце, коли в Атласних горах викинули два великі синьо-жовті прапори. Носили мене на руках, танцювали танець живота... Ще одна моя робота - у фільмі Володимира Тихого «Таємничий острів» за сценарієм Ірен Роздобудько. Пропозиції надходять часто, але я здебільшого відмовляюся, бо нецікаві сценарії чи режисер. Потрібно «фільтрувати» у чому знімаюся і хто це знімає.

— Багато акторів театр ставлять на вищий рівень, ніж кіно...

— Щодо відчуття професії, то театр справді набагато важливіший, бо ти весь час у репетиційному режимі роботи, в якому повинен жити актор. Кіно - соковижималка. Видаєш фіксований результат, який змінити вже не можна. А вистава постійно вдосконалюється. Від прем'єрного показу до сотої вистави мій персонаж виростає. Те життя, яке проживаєш на сцені, на публіці, дорого коштує. У театрі ти завжди на межі, тренуєш своє нутро. Театр - альма-матер. Він - основний.

— Та все-таки прибуток приносить кіно...

— Без сумніву. Театр не може платити артистам великі гроші, адже не має звідки. Підвищувати ціни на квитки не можна, бо в театр ходять інтелігентні, а не багаті люди. Поки гроші бізнесу в Україні не пахнуть українським духом, театрам виживати складно.

— А як можна поставити на ноги українське кіно?

— Наші фільми починають знімати. Але хто дає на них гроші? Той і замовляє сценарій, мову... Щоб українські фільми з'явилися й мали товарний вигляд, потрібно в якість переходити з кількості. Коли держава фінансує три-чотири фільми, то це не означає, що відразу одержимо премії та світове визнання. Процес становлення кінорежисера складний і болісний. Режисери з досвідом часто не можуть творити сучасних фільмів, адже у них старе око і вишкіл. А молодь, яка підростає, повинна багато знімати, щоб мати практику і «вистрелити».

— Багато акторів, яких знають за гумористичними ролями, кажуть, що в повсякденному житті вони далеко не коміки...

— Коли актор не має можливості спробувати себе в різних амплуа, виникає огида до однотипного матеріалу. Колись у театрі були неписані правила, що ролі призначали лише візуально. Я зі своєю фактурою, зростом та комплекцією ніколи не міг би зіграти за радянської влади першого секретаря партії чи якогось керівника. Він повинен був бути високим, красивим... У кращому випадку я грав би бригадира тракторної бригади чи голову колгоспу. Велика людина йде не від зросту, а від душі. Сьогодні театр змінює свої правила. Я щасливий, що можу зіграти Яго в «Отелло», Езопа в «Езопі», Калитку в «Сто тисячах»... Це ті серйозні роботи, якими пишаюся. Усе залежить від того, хто організовує цей театр. Українська класика майже не розкрита. Часто у цих творах закопані глибокі «шекспірівські» ідеї, які вимагають філософського тлумачення.

— «Підпрацьовуєте» тамадою?

— Працюю. Роблю це рідко і лише з меркантильних міркувань. Треба утримувати сім'ю, а театр цього не дозволяє мені. Концертна діяльність, вечірки дають можливість заробити. Розважаю відомих людей, політиків, але лише тих, які підходять мені по духу. Я ж україномовний і не змінюю своїх принципів, тому влаштовую не всіх. Маю свою марку і свою мірку. На концертах, корпоративних вечірках чи весіллях треба попрацювати так, щоб люди захотіли запросити тебе ще раз. Є кілька сімей, до яких приходжу постійно. Це означає, що людям подобається, як виконую свою роботу.

— Будете балотуватися до парламенту під час наступних виборів?

— Я є членом партії «Свобода», і ми обов'язково підемо на вибори.

— Останнім часом артисти «втікають» з Верховної Ради...

— Патріотизм, націоналізм і любов до своєї землі — це не партійне, а духовне діло. Тому мені воно не набридає. Займаюся відновленням державності, а це щоденна робота. Дух і повернення віри у свою націю даються непросто. Дитина також виховується не за один день. Навіть у моєму гуцульському селі, наша партія на три відсотки програла Партії регіонів. Знаю, що там живуть українці, але вони чомусь «клюнули» на фіктивні подачки. І «клюнуть» наступного разу. Потрібно відстоювати інтереси української нації, захищати мову і. територію, хоча це й парадокс. Позицію українства потрібно «вигризати» зубами... Комусь ще приходить у голову, що в нас має бути друга державна мова. Це питання має бути на рівні аксіоми. Мова, держава, кордони - табу. Просто у нас живуть люди, які працюють на інтереси іншої країни...

Автор: Ірина Семенів

Джерело: Високий замок