До початку

Частина 1

Бенюк - це калейдоскоп емоцій. Він живий у повному розумінні цього слова. Не приховує себе для навколишнього світу і чекає від світу того самого. Спілкуючись зі мною під час журналістського інтерв'ю, показав всю гаму людських почуттів. Дивувався, тішився, реготав, сперечався, говорив по телефону, згадував із сентиментами. Словом, виклав мені короткий посібник з емоцій. А ще не раз змушував реготати, оцей сміхотун Бенюк. Коли я прийшла до себе в офіс, і почала роздруковувати це інтерв'ю, то сміялася не раз - ось він, весь Бенюк, навіть у "емпетришних" звуках неживого диктофону.

До речі, наш сміхотливий герой виявився членом насправді серйозного всеукраїнського об'єднання "Свобода". "Свобода" потерпала від нашестя журналістки - треба було голосувати, а один з її членів під дверима політради спілкувався на повну котушку з "акулою пера". Чоловік сто не голосувало за якесь рішення і терпляче чекали, поки Бенюк поспілкується і нарегочеться.

Я відверто затягнула цю бесіду - ви би на моєму місці зробили це саме! Лише відверто нерозуміюча людина відмовиться від подарунка поспілкуватися з оригіналом! Ексклюзивне і трохи божевільне інтерв'ю вийшло величезне, але хіба кривавими слізьми плакати, коли різати його до газетного формату! Викидати частину його "перлів" було вище моїх сил. І я пішла на нахабний експеримент -рандеву з Бенюком на сторінках "Анонс-контракту" будете мати у двох "серіях" з продовженням у наступному номері.

— Я Вас бачила в різних іпостасях і думала про Вас...Ви навіть не знаєте, що журналісти думають про Вас!...

— Чого не знаю? (трохи протестує – О.К.) Здогадуюсь.

— Ні, я про думки не як журналіста про героя публікації, а як людини про людину...

— (мовчить, зацікавлено чекає, що журналістка "видасть" далі - О.К.)

— Знаєте, я Вас бачила на сцені київській у "Швейку"....я Вас бачила у Івано-Франківську на сцені, я Вас бачу тут, у "Свободі"...я Вас бачила на вулиці Києва як звичайного громадянина... Все-таки більше...Ви хто?

— Що ти хочеш почути від мене?

— Хочу почути те, що Ви скажете. Я знаю, що артисти різні всередині. І я завжди мала в голові отаку думку. Чесно!... не хрещуся, бо в правій руці диктофон. От я задавалася думкою, як насправді можна жити зі стількома емоціями, стількома образами...вони ж різні, так?

— Ну ти й питання закрутила на початку (дивиться на мене - О.К.), слухай... Я тобі зараз скажу, що тут не треба відштовхуватись від того, що моя основна професія - це акторство, тому що ми, люди, в житті всі актори. Тільки на цьому не наголошуємо. І з самого ранку ти, встаючи, робиш щось, з кимсь спілкуєшся - ти одягаєш одну маску, готувалась з Бенюком зустрітися - другу маску одягнула, щоб запитання дати... зі своєю подружкою регочете - третю маску. Я ж тобі правду кажу!... І ми можемо плакати за день двадцять п'ять разів, і сміятися, і розказати анекдот, і виконувати якісь політичні речі. Тобто, це те саме акторство, зміна масок, внутрішнє ставлення, що я і роблю тією професією, яка називається акторською. А те, що для мене головне, - це неможливо сказати, це не вгадати, тому що я не від'єднаю себе від того. Я не можу сказати, що в мене на передньому плані - чи в мене родина на першому плані, чи в мене робота... Я роботою займаюсь - в мене робота на першому плані, коли вдома-то родина на першому плані. І я не відокремлюю чогось і не підношу вверх. Тому що це не можна робити. Бо інакше, коли ти чомусь одному віддаєшся - тоді воно вилазить тобі боком. Нутром я це відчуваю, підсвідомість у мене відчуває, тому-то я всіх речей не роблю. І дати відповідь на твоє таке хитромудре запитання я просто не в змозі, бо я на нього ніколи не дам відповіді. Бо не знаю.

— Тобто, Ви можете отак переходити з одного стану в інший, сублімуватися? Не важко?

— От тобі важко, наприклад, коли ти говориш із коханою людиною, яка тебе образила, яка тобі зробила стільки пакостей, що ти на нього дивитися не можеш! Ти плачеш, а потім він тобі раптом руку поклав на руку, погладив тебе, і тут в тебе посмішка з'явилась - тобі важко це робити? (із задоволенням заганяє мене в кут - О.К.)

— Ви мене загнали в тупик.

— Ти ж не думаєш про це, правда? Ти не думаєш - ти просто піддаєшся тим емоціям, які в тебе всередині є, і ти просто віддаєшся їм і живеш. І тому я теж не думаю, чи важко. Я собі роблю - та й все. Про результат я не думаю. Бо знову ж таки, не можна... я ж не механіка, я ж не механічний чоловік, щоб я думав про результат, як воно буде виглядати. Я живу тими обставинами, які в мене є зараз, на цей момент, і виконую той певний обсяг, який мені треба сьогодні виконати. Результат не є тією точечкою, де я сказав би так: "Хух! Перепочити, і все". Тому що, слава Богу, у мене ще приручений такий організм, привчений до того, що коли одна робота закінчується, і ще не встигла вона закінчитися, як починається одразу інша. І тому-то в мене нема того моменту стопу. Стопу нема - і я плавно переходжу в іншу діяльність. І тому-то знову ж це запитання твоє (дивиться на мене, що я змусила його знову лазити у лабіринтах власних думок - О.К.)...як я тобі можу дати відповідь і конкретно сказати. Ще запитують: "Скажіть, а яка ваша улюблена роль" (кривиться, дуже добре видно, що не любить цього питання - О.К.) А я кажу: "А як я можу вам це сказати?!

— І в думках не було цього питати.

— Ні, ну часто питають. От маму запитайте, яке дитя їй дорожче. Інша справа, коли вже там роки проходять, і діти стають дорослими, і багато приносять всіляких речей, часом стають ворогами найрідніші люди-то це одне, а коли вони біля тебе всі , наприклад, троє дітей, близнюки всі, - і як вона може сказати вам, яке дитя дорожче? Та ніяк! Бо це ж її діти. Отак само й тут - не можна (розпалюється - О.К.) щось відокремлювати, казати про переваги чогось над чимось.

— Наскільки Вам допомагає в житті акторське мистецтво? От Ви кажете, що ми всі актори...я би, наприклад, не сказала, що я якийсь такий досконалий актор. І тому я, можливо, від того страждаю. А Ви відчуваєте фору перед кимсь, що Ви дійсно можете перевтілюватися?

— Ти не плутай грішне з праведним. Справа не в перевтіленні, а в тому, що я користуюсь тими плодами, тим іміджем, брендом, який вже здобув актор Богдан Бенюк. І в повній мірі користуюсь! (не приховує - О.К.) І ще користувався при совєцькій власті, коли я діставав товари, які ви не могли просто купити в магазині. А я мав вдома і майонез, і шампанське, і не тільки в літі я його купував, щоб до Нового року дотримати, щоб зробити салат олів'є. І кава в мене була розчинна, і цукерки (видно, що поринає в спогади про ті щасливі часи - О.К.) через те, що мене впізнавали як артиста, запускали через задній вхід, і я в магазині купував дефіцити. І цим трендом я користуюся до сьогодні (дивиться так щиро в очі, щоб я, часом, не засудила ганебну за стереотипами суспільства рису - О.К.), тому що мене впізнають в касах, на вулицях, люди приходять, спілкуються. Зате я автографи їм роздаю. Це на якомусь етапі приємно, але ж я це знову собі пропускаю як ходову частину мого щоденного життя. Тобто, добре, що в мене ніс пляцком, бо якби він був гострий, то завернувся б догори, і я подумав би, що в мене метр дев'яносто вісім зросту, шо я геніальний чоловік. А позаяк в мене ніс пляцком, то я про ці речі, які складають популярність або розкрутку, не звертаю взагалі ніякої уваги. Я собі спілкуюся з людьми, проходжу, це для мене просто побутові речі.

— По молодості "зірковість" у Вас була? У якийсь період...

— Ніколи не було.

— Ви самі собі казали: "Богдане, цить, не зіркуйся"?

— По-перше, коли я "розкручував" себе як бренд Богдана Бенюка, то про слово "бренд" ніхто ще не знав. А тоді, коли я займався своєю "розкруткою", то я займався як? Я піклувався, насамперед, про благополуччя своєї родини. Я їздив на концерти, я знімався в кіно для того, щоб заробити гроші, бо в мене було двоє дітей, мені треба було квартиру купити в Києві, мені треба було багато чого. І ці речі, які я робив для благополуччя своєї сім'ї, катапультою стрілили на мою розкрутку як артиста. Я це теоретично не розкладав по пунктах, я не думав про це, а воно само вилилося в це, ти розумієш? (запитально дивиться на мене - О.К.)

— Ви суто за Біблією живете-сьогоднішнім днем... так?

— То й правильно. Що ж я буду придумувати на день завтрашній...все одно, що би я собі не нафантазував, а завтра день настає, і Бог робить так, як воно потрібно, та й все.

— Ви часто Біблію читаєте?

— М-м-м...ну, не часто, але читаю на ніч.

— А в церкву часто ходите?

— Нечасто, але в неділю йду.

— А плачете як часто? Коли Ви востаннє плакали в церкві?

— Досить часто плачу (задумується - О.К.) Я емоційний чоловік, я роблю це часто.

— На запитання про сльози в церкві різні люди під час інтерв'ю відповідають достатньо по-різному. І якби я зробила якийсь такий свій внутрішній музей відповідей на це запитання - він достатньо був би цікавий. Крім церкви, крім віри (я не кажу зараз про релігію - релігія і віра це різні речі ), що ще може змусити Вас заплакати?

— (Замислюється - О.К.) Багато речей. Я тобі кажу, що я емоційний чоловік, і співпереживання в мене дуже відкрите. Абсолютно. І це співпереживання може мене наштовхнути на сльози в будь-який момент. І сльози радості від того, що там щось класне відбувається, і сльози суму. Я тобі скажу, що це, мабуть, від мами в мене пішло. Пригадую, коли ми з нею ще разом ходили дивитися в селі індійські фільми, то вона мені ногу общипувала через те, що переживала. У цих фільмах просто якісь трагічні ситуації відбуваються-співають, плачуть...і вона від хвилювання мене щипала, і реагувала на все, що там відбувається, надзвичайно відкрито, по-дитячому. І оце, видно, і передалося вміння відгукуватись на отакі...вібрації душі. Якщо ці вібрації будуть щирі, а нас не обдуриш - то і реакція відповідна. Приходили до мене діти з вертепом, заходили на колядку, вірніше, прийшли колядники від 4-річних і до дорослих людей, і співали на звичайні біблійні теми, колядкові теми, але коли це говорить дитинка і говорить в атмосфері свята - чомусь я себе піймав на тому, що стоїть отут клубочок в шиї (показує - О.К.). І я відчув тоді, що потекли сльози. Але я їх ніколи не ховаю. Я їх пускаю, вони течуть, це своєрідне очищення. Чому це я маю стидатися своїх якихось речей, які в мене на душі в цей час відбуваються. І тому мене будь-які речі можуть запалити до такого стану. А ще я сам себе піймав на подібному, коли моя дочка захищала кандидатську дисертацію, вона в мене кандидат філософських наук. Я потрапив на обговорення, коли про мою дитину говорили вчені мужі в університеті Шевченка. Я тихенько зайшов, коли поляна вже була накрита...я вже нарізав бутерброди і чекав, поки професура піде пити (робить красномовний, але не грубий жест пальцями біля шиї - О.К.) Хоч дочка мене просила, щоб я туди не заходив. І я сиджу тихенько (дзвонить телефон Бенюка, але він не реагує, так глибоко вдавшись у спогади про власні емоції - О.К.), слухаю, що вони говорять про мою дитину. І стільки хороших слів говорили, що я раптом піймав себе на тому (телефон продовжує "розриватися" - О.К. ), що сльози в мене течуть, і я думаю: "Опа! Вже старість прийшла. Всьо, капєц, вже я не можу пережити цих моментів" (телефон теленькає і теленькає - О.К.) ...Зять...(показує на мобільний, який не перестає теленькати - О.К.)...совісті в нього немає...(вмикає мобільний, гукає в трубку - О.К.): "Шо мені робити...ну, я зараз приїду через годину до Ліди, я вас відтарабаню... не переживай... шо на тебе срачка напала!" (вимикає телефон, дивиться на мене чомусь з виразом переможця - О.К.) Отак і поговорили... з кандидатом наук (усміхається - О.К.).

— Та ж нічо страшного. А ви шо думаєте, в кандидата, вибачте, срачки не може бути?

— Може бути у всіх, навіть у...Януковича (вибухає щирим сміхом на кшталт "Га-га-га", тішиться, що я теж регочу - О.К.)

— Ви ніколи не потерпали від того, що ви такий... щирий? Вашими щирими емоціями ніколи не користувалися?

— Нє... нє...(трохи розсіяно, при цьому сміється далі, продовжує уявляти Януковича і пікантний процес - О.К.) Мене Божа рука по цьому світі водить...(знову починає дзвонити мобільний Бенюка - О.К.) Мене якось завжди оточували ті люди, які до мене добре ставляться. Я спілкуюся з тими людьми, які, я відчую, на одній хвилі ФМ. Поганих людей я якось обходжу двадцять п'ятою дорогою. Я з ними вітаюся - але не більше. Тобто, спілкування в мене з ними немає. Внутрішньо я відчуваю їхню ауру.

— Дзвонять знову? (натякаю - О.К.)

— (Здивовано - О.К.) Ну так. Дзвінок іде... "Я слухаю!" (піднімає трубку, якийсь час щось комусь пояснює, але зовсім іншим, несподівано серйозним тоном - О.К.) "...передавай вітання, кажи, що все добре. Ага, па-па, па-па" (повертається до мене - О.К.)

— Скажіть от, живе Богдан Бенюк. От в нього відбувається якийсь етап, адже у нього є бренд...

— ...тим більше, він так і називається - "Богдан Бенюк".

— ...Десь трошечки детальніше...

— (Знає, що за приблизним сценарієм може здебільшого цікавити журналістів, перебиває - О.К.), а я тобі вже скажу. Запустилася вистава "Кавказьке крейдяне коло" за Бертольдом Брехтом. У мене там хороша роль. Я цю виставу умовно називаю "Гуцульське крейдяне коло", тому що Бертольд Брехт має таке відношення до Кавказу, як Богдан Бенюк до Єрусалиму (ледь усміхається - О.К.) Але в цій виставі будуть підніматися ті загальнолюдські теми, які існують незалежно від того, де вони відбуваються. Це біблійні теми - про любов, про співпереживання, про любов до дитини. Зараз ми якраз розпочали над виставою роботу, і мені здається, це дуже цікавий матеріал. А ще ми в своїй театральній компанії робимо "Запорожець за Дунаєм", або, як ми його будемо називати, "Задунаєць за порогом" (сміється - О.К.) Там ми трошки змінили лібрето, дописали його, зробили нове аранжування музики... короче, познущалися над нашими корифеями (усміхається чи то із сарказмом, чи просто усміхається - незрозуміло - О.К.), тому що ту виставу, яка йде в театрі опери та балету, просто неможливо довго висидіти. Її не можна дивитися. Час пішов вперед, а той матеріал, який подається, це таке враження, що в носі шмарки засохли, і ти не можеш дихати через те. І тобі треба просто пальцем длубнутися в носі, щоб це все пройшло. Ці длубання треба робити з приводу всього того, що пахне архаїкою. Прем'єра вистави буде 24 серпня в театрі Лесі Українки.

— Ого! Так довго чекати! Я налаштувалася у Вас впроситися на прем'єру, і маєш тобі!

— Ні, це довгий процес! (дивиться на мене із щирим здивуванням, що мені стає реально соромно, що я не розуміюся у тривалості театральних процесів - О.К.) Це як секс. Це ж не можна так швидко робити. То ж мусиш покайфувати (усміхається у передчутті задоволення - О.К.) І ще в театрі Франка ми робимо "Дон Кіхота", де Дон Кіхот - Толя Хостікоєв...

— ...а Ви будете грати...

— ...Росінанту буду грати, коня (каже це ду-у-уже серйозно - О.К.)

— Ні-ні! Ну, не думайте, що журналісти всі отакі! (удавано протестую проти уяви про журналістів як про наївних і всевірячих - О.К.) ...невже я маю такий наївний вигляд!

(тішиться, що приспав пильність журналістки - О.К.)

— Ви отак "зіспівалися" з Хостікоєвим, тому що він хороший актор чи тому, що Хостікоєв ваш друг і хороша людина?

— (Спішить поділитися "перлом" - О.К.) Я йому казав... "Толя, шо ти шукаєш (а Сумська в нього - це вже третя жінка ), у нас би з тобою були класні діти (майже давлюся сміхом - О.К.) (бачить, що в мене вже здоров'я немає переживати приступи сміху, продовжує трохи серйозніше - О.К.) Ти розумієш, у чому все закопане, у мене ставлення хороше до нього як до кума, до партнера, до товариша, і все довкола нам заважає... нашому спільному щастю (регоче, що я знову потрапила в пастку удаваної Бенюкової серйозності - О.К.)

— (Сміюся - О.К.) ...А хто кому хрестив дитину?

— Я хресний тато його сина.

— А тепер Ваш похресник не водить з собою цілі класи до вас на автограф?

— Ні, він вже дорослий. Похресник закінчив театральний інститут і грає з нами у виставі. Він одружився, вже дорослий дядько.

— Ми ходили на "Швейка", з вами у головній ролі, і в цій виставі грала жінка...

— Ти ходила куди? В театр Франка?

— Ні, в театр російської драми ми ходили.

— Маленька жінка?

— Так, маленька. Це, зважаючи на бренд "Бенюк енд Хостікоєв", ...прихідний елемент вашого проекту чи це якийсь стабільний елемент вашого проекту?

— (дивиться на мене з неприхованою цікавістю до "творчих" визначень журналістів - О.К.) Шо значить "прихідний"?

— Мається на увазі, що Ви просто запросили до участі у виставі акторку, але вона не є учасником бренду "Бенюк енд Хостікоєв"?

— Цю виставу ми граємо десять років.

— Я розумію, але жінки можуть бути різні.

— Ні, цей бренд не змінюється ніколи (з почуттям гордості - О.К.) Ми не міняємо жінок (вже вкотре дзвонить телефон, Бенюк переконує когось у чомусь, при цьому каже невидимому співрозмовникові: "Ти шо, сексуальний маніяк? Я ж...я...чєсная дама" - О.К.)

— Ви коли-небудь билися у житті? Ви такий добрий чоловік...Принаймні ляпаса комусь давали...

— Та ясно, шо бився. Що за хлопець чи чоловік, який не бився?

— Я маю на увазі, що Ви така емоційна і добра людина. У Вас таке велике серце...певне, мені здається, ще більше за вас самого! Я серйозно Вам кажу.

— Ти не кажи, що велике серце, бо це хвороба (сміється - О.К.)

— Тобто, було таке, що доводилося хамство кулаком вибивати?

— Ну а чо? (щиро дивується - О.К.) І посилав, і матюкав...все було. І шпінька в с..ку (каже повним текстом - О.К.) давав.

— Фізична сила - вона присутня у вашому житті?

— Ну-у-у...так.

— А який був предмет бійки?

— Ну, я ж тобі не можу про це розказувати. "Предмет бійки" (перекривлює - О.К.) Було всяке. Але не по любові. Політичні справи були (регоче довго і заразно - О.К.)

— Кого би хотіли зараз найбільше віддубасити?

— Нікого.

— Ну от по політичній справі?

— Ні, нікого (не здається - О.К.) Не можна бити, тому що це є крайній метод, який не можна пускати в хід, бо є ще одна істина - дуже хороша: ту людину, яку ти не можеш переконати, ти мусиш її обійти двадцять п'ятою дорогою і з нею більше на цю тему не говорити. Це найлегший спосіб. Тому що інакше ти витрачаєш своє здоров'я, себе і ти натикаєшся на стіну. А в житті, крім цього, є і хороші речі.

 

Частина 2

— Ми (всеукраїнське об"єднання "Свобода", членом якого є Богдан Бенюк - О.К.) потрапили на телевізійну програму з комуністами і починаємо їх (з притиском, починає кривитися - О.К.) переконувати в тому, що вони не праві. Та їм треба повернутися в кадрі, наср...ти (каже повним текстом - О.К. ) на голову і піти геть звідти. Все. Ти розумієш, не можна з ними сперечатися, тому що отаким чином ми їх витягуємо з гноївки, з гною, це комуністи, які не вартують ніщо. Вони... (розпалюється далі - О.К.) ...наші люди інфаркти дістають через це, дивлячись це гів...о ср...не (каже повним текстом - О.К.) по телевізору... розумієш... коли тобі говорять оті речі, які наяву... ось тут ми зараз знаходимося... то вони кажуть, що цього не було (дивиться - О.К.) І зад...ці (каже прямим текстом - О.К.) не піднімають тоді, коли пам'ять про цих людей... скільки мільйонів загинуло...(ледве стримується, якусь мить, видно, заспокоює себе, потім продовжує вже спокійніше - О.К.) Ось я притримуюся таких речей. Краще з ними не спілкуватися взагалі.

— Вони брешуть, так? Відверто брешуть?

— Хто? (такий внутрішньо злий, що навіть на якусь мить забуває про предмет розмови - О.К.)

— Комуністи.

— (Дратується - О.К.) От ми з тобою зараз в цьому залі є, а вони скажуть, що цього не існувало...то хто ж тоді бреше! Виходить, ми з тобою брешемо!

— А може, вони в якомусь особливому вимірі?

— Вони в хитрому вимірі. Знаєш, такі називаються хитро виграні люди. Тільки по-іншому треба сказати.

— Я ось до чого веду. Може, вони думають, що роблять це заради якихось, на їхню думку, хороших намірів? Кажуть, "Брехня" в ім'я добра чи блага за їхніми вимірами... А от вам доводилося десь в житті брехати?

— Безумовно.

— В ім'я того ж блага, так?

— Ну, я не знаю, чи це благо було. Але... доводилося. Мені тоді здавалося, що я роблю правильну річ, бо коли я скажу правду, то тоді буде ще гірше. Так мені здавалось. Хоча це неправильно. Але я це робив.

— А фальшивити Вам доводилось?

— Я вже тобі кажу.

— Ну брехня і фальш - це трошки різні речі.

— Майже ідентичні. Тому що все залежить від того, на скільки кілограмів це важче чи на скільки кілограм це худіше. От і все. Доводилось (каже це так простодушно, що цей вчинок вже не розцінюється як зло - О.К.) Ну, я ж грішний чоловік. Я ж не кажу, що я праведний. В мене там крила за спиною не ростуть. Але намагаюсь про ці гріхи пам'ятати і нічого такого не робити. Це дуже є важливо. Бо інша справа, коли ти вбиваєш, ти...ти маєш медичну освіту, так? (видно, що вже згадав якусь побрехеньку "по темі" - О.К.) Знаєш, як кажуть? "Мабуть, мій внук буде медиком, тому що і ніж має, і крові не боїться" Він або буде бандитом, або хірургом.

(регочу, забувши, що надмір сміху може призвести щонайменше до гикавки - О.К.)

— (Крізь власний сміх продовжує - О.К.) Багато є людей, які багато всього наробили в житті, а потім церкву будують. І в ту церкву ходять люди, і там є священики. І таким чином їм здається, що вони щось роблять, щось знімають з себе...якісь навантаження, які є в їхній душі. Можна ходити до церкви і тут же робити погане. Кожен думає прийти в церкву, помолитися, висповідатися - і тут же комусь дати під ніс, забрати щось, виматюкати, а потім знову прийти, попросити прощення - і знову... Можна в такий спосіб життя вести? (з почуттями - О.К.) Можна, виявляється! Але чи він вартує того, щоб ти ходив туди-мабуть, що ні. Це своєрідне фарисейство, це дволикість. Якщо ти вже щось зробив, то, принаймні другий раз більше того не роби.

— Вам важливо, щоб у житті в вас були учні? Я не кажу, що це кінець власних досягнень і роботи...

— (Перебиває - О.К.) А вони вже є. Звичайно, важливо, щоб були.

— Ні, ну вони собі є. Але чи Вам це важливо? Ви цього не прагнули?

— Ні.

— Це не самомета?

— Це знову ж воно виникло спонтанно. Я ж тобі кажу. І актори є учні, і режисери вже є. Але учні з'являються тільки тоді, коли вони починають щось здобувати і кажуть, що їх навчив той-то й той-то. Тоді тільки з'являється горде ім'я "Вчитель". Поки цього нема, то я не можу назвати себе вчителем... я тільки дітей заставив оце цвяхи запхати в розетку (сміється - О.К.) Я їх навчив, як можна прилучитися до цієї професії, яка досить невдячна. Знаєш цей анекдот ?

— (хитаю головою, що ні - О.К.)

— Вчитель праці каже дітям: "Дітки, найголовніше і найперше правило техніки безпеки - не пхати пальці в розетку". Тут хлопець: "Василь Петрович, так пальці в розетку не влазять", а він: "А ти цвяшки візьми, придурок" (поки сміюся, встигає переговорити з-кимсь по телефону, "видавши наприкінці: "Цілую тебе в гланди" - О.К.)

— Та чекайте, Ви мені збиваєте повністю все, що я мала у Вас запитати і з'ясувати!

(Сміється, розуміє мій вдаваний "відчай" - О.К.)

— Ви зовсім, виявляться, інакший! Я взагалі не психолог. Вважала, що я поганий психолог, тепер бачу, що я взагалі не психолог!

— Це правильно. Тому що, коли кудись йдемо, ми собі вибудовуємо наперед: "Як я буду щось робити", так? Обов'язково це йде. А потім ситуація міняє все, і ти робиш все абсолютно не так, як ти собі нафантазував. Але знову про це не треба думати! От воно собі як йде-так і роби!

— Але приблизно треба мати якусь колію, рейки...а не попри дорогу шурувати...

— Рейки - це знаєш що? (показує на лобі - О.К.) Це шори. Рейки не йдуть в різні сторони, вони йдуть так (демонструє - О.К.) або поворо-о-от йде. І ти вже знаєш, чим це закінчиться. А тому тут ти будеш ступити або так, або так. Тут же.

— Рейки ми самі можемо перемістити. Це таке філософське питання.

— Це так комунізм будують. Коли не вистачає рейок - тоді забираєш, наперед ставиш і йдеш далі (усміхається - О.К.)

— Що би Ви ще хотіли зіграти у своєму житті?

— Не задавай таке дурне запитання (свариться - О.К.)

— ...не задавати, ні?

— ...бо це не від мене залежить.

— (Перебиваю - О.К.) Я не кажу, що Ви їх маєте зіграти усі!

— (Перебиває мене - О.К.) Актор - це професія залежна. Залежна від багатьох речей. Від того, чи я буду подобатись режисеру, продюсеру, який має кошти на постановку тієї чи іншої вистави. Я як своєрідна наречена, яка чекає: виберуть сьогодні чи не виберуть? Правильно? Засватають мене на ту чи іншу роль чи ні? Але ж роки беруть себе. Мені зараз уже... двадцять вісім років (каже це ні на грам не усміхаючись - О.К.) Ти розумієш? І я розумію, що я вже Ромео не зіграю, Джульєтту не зіграю. Зіграти можу! Але тоді, коли Джульєтта буде такого віку, як я. Розумієш? Вже буде трактування неправильне. Тобто, вже Роман Віктюк буде ставити, голий Джульєтта і Ромео бігати такий, як я...

— Це теж якісь рейки, рамки...

— Це вже зовсім інше ...це вже інше трактування. Бо, мабуть, Шекспір писав про ті почуття, які виникають у молодих людей, коли їм чотирнадцять, п'ятнадцять і шістнадцять років. От те, що відбувалось. Так само і в нас в театрі роблять, наприклад, Гоголя, але приходять діти зі школи, а їм показують, як приїжджає з Пітера перевірка від царя, і тут в бані все в парілці відбувається, де вони всі під...сти, трах...ть (каже повним текстом - О.К, ) один другого, і пацани зі школи приходять, в житті не читали Гоголя, вони думають: "Та класний Гоголь! Це ж сучасний автор! Про пі...рів (каже повним текстом - О.К.) пише то, шо в нас зараз є". Ти розумієш, які парадоксальні речі І часом оце мистецтво може бути палкою з трьома кінцями, бо дуже важливо, коли ти можеш зіграти, наприклад, від "А" до "Я" те, що написав автор. Але знову ж таки, якщо ти нецікаво це поставиш, то тоді можна лягти в книжку, взяти ліжко... (поправляється, але не зрозуміло, помилився ненавмисне, чи зумисне - О.К.) лягти в ліжко, взяти книжку і почитати собі, а не йти до театру, де тобі від "А" до "Я" по писаному все скажуть.

— Розжують...

— Розумієш? З іншого боку, от я хочу цього, але й другого хочу, щоб вони автора дотримались. Як знайти оцю грань, щоб вони і догодили моєму самолюбству, і показали своє ставлення до цього, і дуже бережно ставилися до автора. Оці всі речі є аксіомою, і тому те, що ж я можу мріяти зіграти... Я можу тільки сподіватися, що будуть ті люди, я їх називаю "Рижий сер" - режисер (підморгує, далі каже по складах - О.К.) Режи-сер. Сволочі рєдчайшіє. Артисти їх ненавидять (каже це зі смаком - О.К.), тому що вони хитрож...пі (каже повним текстом - О.К.)

— Вони ж годують артистів фактично...

— Шо вони годують! (обурюється - О.К.) От дивися, приходить рижий сер, трупа в нас в театрі сто чоловік, і вони стали так, сто чоловік, а йому треба вибрати чотирьох. Не сволоч режисер?! Ясно, що він не вибере Бенюка.

— Це обставина сволоч, а не режисер...

— Так от ситуативно, як каже наш лікар...ситуативний сволоч, правда? Тільки він просто не візьме мене на цю роботу. Я йому кажу: "Муділа! Я талановитий, шо ж ти мене не береш, а береш того Іваненка, Гівненка, Петренка!" А він бере їх (розпалюється, ніби зараз, от просто в цю секунду прийшов режисер, щоб не вибрати його - О.К.) А ти питаєш, шо я буду грати...Приходжу додому, плачу! (дивиться на мене лукаво - О.К.)

— А-я!

— Звичайно, що ні. Я не настільки дурний чоловік (сміється - О.К.) Я собі знайду іншу роботу.

— Якою найнесподіванішою роботою Ви у своєму житті займалися? От я, наприклад, медик, а займаюся журналістикою!

— Правильно робиш. Я артист, я граю вистави, озвучую фільми, знімаюся в кіно, озвучую мультики, проводжу великі конференції, в концертах із "звьоздами" беру участь, беру участь в корпоративних вечірках, веду (перераховує, чим заробляє на хліб з маслом - О.К.). От такий непочатий край (показує широковідомим жестом коло шиї - О.К.)

— Ні, ну це вже творча робота, а я маю на увазі ту, яка абсолютно Вас не стосувалась би як актора.

— Я дуже люблю посуд мити, підлогу вдома мити...

— А Вам за це не платять. Я маю на увазі справжню роботу.

— Та це ж не треба платити. Я приходжу вчора ввечері і починаю мити підлогу - це розвантаження після цього, ти розумієш? (каже це з таким захопленим тоном, що вирішую після інтерв'ю помити трохи вдома підлоги - О.К.) І при цьому від усього заспокоююся. Я собі встигаю подумати, коли посуд я мию, я собі встигаю "прогнати" все, що мені треба. Але коли ти собі прибираєш - ти тут текст повторюєш, ти багато речей робиш. І це є своєрідний такий "Фух", бо мені ж треба заспокоїтись, прийти додому. Ото виставу відіграв, прийшов додому - а там вже всі сплять. А ти будеш їх будити, казати: "Я-я-я-я.." (демонструє збудження після емоційно відіграної вистави - О.К.). Я ж після вистави не можу заспокоїтися дві години. І ти повинен себе знайти так, щоб ти попав в цю ауру, яка є вдома, і щоб ти туди нормально влився, щоб ти не вніс того... всілякого сміття, якого ти набрав, приніс до хати... ти принаймні повинен переодягнутись, змити з себе все. Заспокоїтися і - шусть під рідну грудь! фьють! (лукаво і в той же час блаженно усміхається, присвистує - О.К.) впасти.

— Крім рідної груді, що Вас ще релаксує у житті? Отак по-справжньому, щоб Ви виключились...моральний оргазм отримали, так би мовити.

— Все!...Все!... Я повинен робити, діставати кайф від будь-якої роботи. Вона мені повинна приносити задоволення, інакше я тими справами не займаюся, які мені задоволення не приносять. Отакий я чоловік.

— Хіба Вам не доводилось в житті робити те, що їх "треба" робити, а не просто "хочеться". Встати рано-теж треба.

— Та ж я...я повинен...ти уявляєш!...безумовно, я люблю поспати, мені треба вставати, бо треба малого тарабанити в центр до школи кожен день, і треба возити - ну куди ж ти дінешся. І треба зранку підніматися, хоч я прийшов, ліг о третій годині ночі, але кого це гребе? А потім ти хочеш зі школи приїхати, хочеш, напевне, на півгодини десь так... фьють (знову присвистує - О.К ), впасти і все... бо їдеш за кермом і вже чуєш, що засинаєш.

— Я навіть не знаю, що останнє у Вас запитати (відверто тягну час - О.К.)

— (Ніби не дочуває - О.К.) В штанях? (сміється - О.К.)

— А, згадала. Що це за календар про УПА, що Ви доклали руку до його створення?

— Та не руку я доклав. При чому тут "руку". Я знайшов хлопців, які надрукували його, але це коштувало грошей. Я їм як на панщині, знаєш?... відробив іншу справу, а вони надрукували за це мені календар.

— Запросили їх в театр на виставу, нє?

— Кого? (дивується - О.К.)

— Ну, тих людей.

— Нє-нє-нє, ти шо. Це ж гроші коштує, нічого собі "запроси в театр"! (лукаво дивиться на мене - О.К.) В театр Франка піти - це купити п'ятдесят грам коньяку в закулісному буфеті коштує в два рази дорожче, ніж білети до театру імені Івана Франка (говорить пафосно - О.К.) на те, щоб подивитися виставу, де на сцені п'ятдесят артистів. А в закулісному це треба потратити на п'ятдесят грам коньячку і каву в два рази дорожче! (робить паузу, потім регоче - О.К.) То як я їх можу запросити в театр, розумієш, лише для того, що вони мені надрукують плакати? чи ці... календарі... Ні, звичайно! Інша робота - я йому це зробив, відрізав апендицит комусь там, операцію зробив на шару, анестезіологу там шось заплатили, дали кілограм цукру, ше шось, він зробив на шару. Так що це бартер!

— Запитаю у Вас останнє... Мені, певне, "жовту" карточку треба дати, як у футболі, за затягування часу...

— Чому?

— Ну, бо Вас там чекають, а я...

— Мене вже не чекають. Думають, що я вже поїхав (сміється, підморгує - О.К.)

— Тоді на Вашу думку: от Ви маєте житейський досвід, і в тому числі досвід у спілкуванні з жінками. Яка перевага Вас і, скажемо так, Ваших... якщо я скажу "ровесників", Ви зараз почнете думати, що я Вас уявляю, що Ви вже постаріли...

— А чого "уявляєш"? Ти бачиш - нашо уявляти. Ну ти ж бачиш мене п'ятдесятирічним, я ж тобі не можу казати, що мені двадцять два. Ну ти ж бачиш, що мені двадцять три!

— Тоді скажіть, в чому перевага Вашого покоління в стосунках з жінками порівняно з поколінням... шмарків? Чим Ви можете... отримати жінку?

— ...М-м-м...

— Що Ви маєте, крім досвіду, крім вихованості, культури... ну, не будемо говорити, що в нас покоління таке, сяке і перетаке, і таке... Що ще є Вашою перевагою?

— Ти багато говориш. Під'їзд великий робиш. Я тобі скажу, що цим способом і цієї мети я досягав в тому віці, коли мені треба було це досягнути. Вчора був на прямому ефірі на Бі-Бі-Сі. Вони мені сказали, я це навіть не думав. А вони кажуть: "Дві тисячі сьомий рік, Богдане Михайловичу, це для Вас п'ятдесят років вашого життя буде, зараз, кажуть, ми вас запросили, коли Вам сорок дев'ять років і вісім місяців". Я так думаю: "От сволоті, порахували". Потім кажуть: "Вам сорок п'ять років з того часу, коли Ви познайомилися з своєю дружиною, тридцять років з того часу, коли Ви знайомі з Анатолієм Георгійовичем Хостікоєвим, десять років в цьому році буде, як виповниться вашому сину Богдану Богдановичу". І багато мені тих моментів називають, я кажу: "Ні фіга собі, в вас організація СБУ". Вони кажуть: "Не СБУ, а Бі-Бі-Сі називається". Так от, тими моментами, що ти кажеш, я займався собі набагато раніше, коли мені треба було вирішити ці питання, які не були пов'язані з по-коліном, як ти кажеш (хитро усміхається - О.К.) ...ой, з поколіннями і з тими іншими речами. Я їх здобув, і зараз мене це покоління вже не хвилює.

— Вам не цікаві ці досягнення, скажемо? Добитися жінки...Покоління поколінням, а...

— (Перебиває - О.К.) Серце жінки, якої я досягнув, мене чекає зараз вдома, зранку самого, і чекає, коли це серце, яке бігає зараз з самого ранку, вернеться до того серця, яке чекає того... і я прийду, і зразу "гуп!", і вилізе на мене, і не буде злазити з мене, поки я не відтарабаню до дочки. Розумієш? От тобі покоління яке. А те, що ти кажеш, що елементарним фліртом називається, то я ж не буду тобі розказувати, як я це роблю. Роблю! Знаєш, як в одного чоловіка три стадії ожиріння чоловіка? Перша стадія - це коли він не бачить, як він висить. Друга стадія - це коли він не бачить, як він стоїть. І третя стадія ожиріння - коли не бачить, як йому роблять міньєт (регоче - О.К.) Я ще, напевне, буду ці стадії проходити, але як справжній чоловік про свої подвиги я розповідати не буду.

Автор: Оксана Ковтонюк

Джерело: Анонс-Контракт