До початку

Повністю інтерв'ю можна прочитати на сайті газети «Вісті Київщини».

Спілкувався Антон Щегельський.

– Звідки прийшов Богдан Бенюк у театральний світ і яке ваше коріння?
– Прийшов з дому від рідної мами. А з акторською професією познайомив мене старший брат Петро, який працює у Львові в Театрі імені Марії Заньковецької. Він народний артист України. Петро старший від мене на 11 років. Коли він вступив у театральний інститут, я ще навчався в школі й дуже хотів піти його стежками. Так і сталось. А родом я з Прикарпаття, з Надвірнянського району Івано-Франківської області. Із села Битків. І з тугою згадую своє село. Там сусіди доглядають хату, в якій ми народилися і де вже нікого немає, але все в ній збережено так, ніби мама на хвильку кудись вийшла. Учора мені передзвонили друзі, які прийшли до моєї хати з колядою. 10 чоловік колядували в моїй хаті, розпили пляшку горілки, згадали мене, подзвонили і по телефону я з ними колядував. Це сумний момент. Але, слава Богу, що є такі люди, які не обривають цього зв’язку. Що є проводочки, які зв’язують тебе з домом. У грудні я тричі був у своїй хаті в Биткові. Там усе так, як було, тільки мами нема.

– Ви трошки випередили мене. Бо я хотів запитати, як часто буваєте на малій батьківщині і як там вас приймають?
– Приймають як актора. Звичайно, вдома у тебе відповідальність подвійна. Бо багато людей тебе знають з дитинства. Як і твою родину. І відповідальність щось робити для своїх земляків – це і честь велика, й приклад величезний. Бо багато питань, які, наприклад, є в нашому селі, розв'язувати можна тільки громадою. Українці завжди відзначалися тим, що всю складну роботу робили гуртом, толокою. Толока повинна бути присутньою у нас і тепер, бо без неї нічого путнього в світі не зробиш. Не буде ніякого порядку, якщо ми не будемо все разом робити. І тому цей обов’язок жити проблемами села для тих людей, які виїхали звідти навіть тридцять років тому, так як я, чи й більше. Для того щоб бути своїм, ти повинен брати участь у вирішенні тих проблем, що є в селі.

– Хто був вашим Учителем з великої літери?
– Старший брат був і дотепер є Учителем з великої літери. Він по сьогоднішній день залишається для мене прикладом у всьому. Тому що в будь-якій професії створити собі кумира й казати, що це еталон, до якого треба тягнутися, мені здається, неправильно. Бо все в житті міняється. Міняються уподобання, які ти можеш поділити на певні декади, які проживаєш. Наприклад, якщо у 20 років тобі подобалось щось одне, то в 30 ти раптом помічаєш, що воно має якісь проріхи. А коли тобі 50, то ти вже просіюєш через сито і всю непотріб викидаєш. Тому створювати кумирів, які б тобі давали маячки в театральному житті, – ні, я цього ніколи не робив і не робитиму.

– А наскільки суворим критиком був брат?
– Він і зараз є моїм критиком. Він не суворий. Бо все життя заміняв мені батька. Тата не стало, коли мені було півтора року. Мама дала все тепло, яке в неї було. А брат Петро, власне, був оцим чоловічим началом. Критика в нього чоловіча: жорстка, але справедлива. Я там впираюся в деяких моментах – кажу, що це може бути й не так. Але в основному він говорить те, що вважає за потрібне, аби було краще.

– Як на мене, роль Швейка – ваш найбільший успіх.
– Багато людей про це говорить, але мені дуже приємно, що засновник Театру імені Івана Франка Гнат Петрович Юра грав цього знаменитого персонажа, якого мені Господь Бог і доля дали грати зараз. Дуже багато людей бачать схожість у мені і в пам’ятнику Гнатові Петровичу Юрі. З іншого боку, пам’ятники або ті знакові постаті, які існують в культурі чи в політиці нашого народу, з когорти тих людей, які дуже себе усвідомили, хто вони є, звідки і якого роду. І те, що там пам’ятник стоїть біля Театру Франка, мене поки що хвилює як актора театру і не більше. 
Що ж до що Швейка, який приніс славу не одному артисту, то він у першу чергу приніс славу нашій родині. Старший брат розказував, що до війни мій тато брав участь у сільському драматичному гуртку і там грав Швейка. А потім Петро в Театрі імені Марії Заньковецької теж його грав. І я зараз – в Театрі імені Франка. Такі якісь місточки весь час над цим персонажем. Це, видно, така родинна роль. Але те, що вона найвдаліша, – не знаю. Побачимо потім, коли я буду писати мемуари. Тоді я скажу, чи вона була найвдалішою. А ось те, що вона зараз найпопулярніша, – це так. Бо популярний персонаж, який живе своїм життям незалежно від того, які політичні баталії відбуваються довкола, живе своєю філософією і правильно робить. Тому що філософія продовження життя і його оберігання – найголовніша. Саме тому цей персонаж усіх цікавить і ця вистава жива. Але тільки завдяки тому, що є такий дует, як я з Толіком Хостікоєвим. Якби не було такого дуету, то, мабуть, ця вистава була б вже нежиттєздатною. А через те, що ми тримаємо ці ниточки, які складають дух перебування людського на сцені, ця вистава й жива.

– Як народився тандем Бенюк і Хостікоєв? Вам затісно було в рідному театрі чи якісь інші чинники призвели до того, що ви створили свою театральну компанію?
– Ми познайомилися в 1977 році на зйомках фільму. Толя тоді працював у Львові в Театрі Заньковецької, а я ще був студентом. А потім, коли ми вже зійшлися у 1980 році в Театрі Франка – разом прийшли восени, – Сергій Володимирович Данченко взяв нас до театру, то там ми почали разом їздити в концерти. Тоді були в моді так звані шефські концерти. І обов’язково кожен актор повинен був мати якусь концертну програму, щоб з нею на виїзді виступати перед глядачами. І в цих програмах ми зрозуміли, що можемо дуетом гарно співати – у нас співзвучні голоси. А потім ми познайомилися дуже тісно. Стали кумами – я хрестив його сина. На тій дружбі закрутилося те, що Володимир Оглоблін, царство йому небесне, взяв нас в одні вистави, де ми працювали дуетом. Таким чином зародилося оце наше товариство, яке по сьогодні існує.

– Яка зі створених театральною компанією вистав найбільш успішна – як на ваш погляд?
– Вони всі мають дуже хороше мірило – планку, яку ми підняли виставою «Моя професія – синьйор з вищого світу». Всі ми потім підтягувалися під цю планку. Наші вистави різножанрові. Але в цій різножанровості є така дуже важлива штука, як Божа рука, яка допомогла нам створити вистави, які не мали провалу. Що дуже важливо. Це і комедія «Моя професія – синьйор з вищого світу», і сьогоднішня комедія «Люкс для іноземців», чи драма, за яку ми отримали Шевченківську премію за Джоном Стейнбеком «Про людей і мишей», чи цей же «Швейк», чи рок-опера «Біла ворона, або Задунаєць за порогом» – вони всі мають найважливіше – причетність до тієї землі, на якій ми з вами живемо, – до України. Будь-який твір, навіть класику, ми стараємося притягнути до наших умов, щоб бути зрозумілими глядачам, які приходять до нас у залу. Бо платити за оренду театру 50 тисяч – це дуже дорого. І які мають бути квитки, щоб ми перекрили цю оренду і щоб люди трималися!