До початку

Народний артист України Богдан Бенюк про захоплення лижами, онуків і... сварки з дружиною

Він багато грає в театрі, знімається в кіно (цьогоріч на екрани вийде російський фільм "Кандагар. Екіпаж"), займається політикою... Причому на відміну від інших українських акторів, може перебирати ролями. Богдан Бенюк заслужив це право.

— Богдане Михайловичу, з яким настроєм ви провели старий рік?

— 3наєш, я з когорти тих людей котрі тверезо ставляться до життя і вважають: кожен рік, який ми прожили, це велика ласка Божа. І треба вже цим тішитися. Тому я категорично не люблю та не розумію тих людей, які кажуть, що той чи інший рік був невдалий, поганий, обзивають його різними словами. Я не хочу бути песимістом...

— А як же економічна криза?

— ...Ну ми вже давно в тій прірві. Я часто буваю у селі й бачу: там люди як жили погано до кризи, так і сьогодні живуть погано. Абсолютно нічого не змінилось! Прикро, що на тій ситуації, яка склалася сьогодні, багато людей нагріває руки.

До речі, вчора мені розповіли анекдот. Летить криза, пролітає над Америкою і каже: "О, яка велика країна, нині — там криза. Це я зробила". Пролітає далі над європейськими державами, каже: "О, тут також криза, це теж я..." А потім пролітає над нами: "Боже, а це що за країна?" — "Це Україна". — "А хто тут без мене це все поробив?!" (Усміхається).

— На свята в рідне Прикарпаття поїдете?

— На Святвечір — ні. Мами ж уже немає, батька також... Наша велика родина збереться в Києві — усі мої діти, онуки. До речі, ми і з вертепом ходимо, так, як робили це колись у рідному селі. А на третій день коляди я таки поїду на Івано-Франківщину, заодно відсвяткую Василя, Старий Новий рік... Тим більше, що я дуже хочу на лижах повозитися із сином Богданом.

— І давно захоплюєтесь лижами?

— Я все своє дитинство возився, скакав із трамплінів у себе в селі та й по горах їздив. Щоправда, на бігових, бо інших лиж не було... А потім привіз одного разу свого сина в Карпати. Коли інструктор вчив його ковзатись, я осторонь спостерігав. А на другий день подумав: "Дай-но, я теж спробую". Уявляєш, я став на лижі — й одразу поїхав. І це в свої п'ятдесят років! А все завдяки навичкам, що набув у дитинстві. До речі, дружина моя так само — стала і поїхала (вона теж колись захоплювалась біговими лижами).

— Ви згадали про дружину. Це байка чи правда, що ви знайомі з дитсадка?

— Чому ж байка? Правда! її батьки приїхали на роботу до нашого села: він — лікар, а вона — вчителька. Так ми й зустрілись у дитячому садку, я поцілував Уляну — і з того часу... (Сміється).

— Уляна Іванівна завжди у вашій тіні. Це її вибір чи ваше бажання?

— По-перше, у неї характер такий. А по-друге, є така гарна приказка: мій дім — моя фортеця. І впускати туди, у свій дім, засоби масової інформації — абсолютно не потрібна річ. Знаєш, це як театр: глядачі повинні сидіти в залі, а не ходити за кулісами і дивитися, хто з артистів у якому одязі й чи свіжі в них шкарпетки... Сцена — це одне, а внутрішня кухня — це табу!

Так само і приватне життя: не треба показувати і розказувати, яку ти шубку подарував жінці на ювілей і т. д. Такі речі мені дуже не подобаються. Я ж людина проста, від землі... До речі, страшенно не люблю слова "зірка". Знаєш, чому? Хіміки-фізики визначили: зірка складається з плазми й газу. Коли гази повиходять — усе, зірки немає. (Усміхається).

А якщо серйозно, я розумію просту річ — сьогодні ти популярний, завтра ж тебе навіть сусіди можуть не впізнавати. То це все дуже відносно. Важливо — залишатись світлою людиною, щоб із тобою хотілось бачитися та спілкуватися. Це ніби надзвичайно просто і водночас — складно.

— Коли ви сваритесь із дружиною, хто потім першим іде на примирення?

— Ой, по-різному буває. Коли це трапляється, то ми зазвичай уже й не пам'ятаємо, чому почали сварку. (Усміхається).

— Який ви дідусь?

— Коли Северин каже "дюдюсь", у мене серце топиться. А до моєї дружини він. звертається "бабуся Лянка". (Усміхається). Орися ж наразі ще не говорить, лише в такому наказовому тоні подає звуки: у-у-у-у! їй тільки півтора року... Не знаю, коли я цю грань перейшов — від тата до дідуся. У мене ж Богданові лише 11 років, а тут уже й онукам — три. Тому я не встиг цього зауважити. (Усміхається).

— Для онуків перебирались на Діда Мороза чи Миколая?

— Ні, вони ж іще маленькі... А Дідом Морозом я був лише раз — у студентські роки. Влаштувався тоді на фірму "Світанок", аби вітати дітей, розвозити подарунки і таке інше. Але це мені вдалося погано: я обійшов п'ять чи шість квартир і... Одне слово, Дід Мороз напився. (Сміється). З того часу я більше не надягав сивої бороди і червоного каптана.

— Богдане Михайловичу, в чому ви черпаєте оптимізм?

— Я завжди кажу: треба просто жити й насолоджуватись життям. А не думати, де шукати приводу для оптимізму чи... І взагалі — треба сприймати світ у рожевому, теплому світлі! Ні в якому разі не можна бути песимістом і зациклюватись на тих речах, з яких ми почали нашу розмову...

А те, що відбувається сьогодні в Україні (особливо в політиці), я сприймаю як самоочищення. Увесь непотріб просіється через сито, залишаться ж тільки гарні люди. Я переконаний: із цих випробувань ми вийдемо здоровшими!

Автор: Богдан Бондаренко

Джерело: «Експрес», 1–8 січня 2009 року